Юрій Петрович Миролюбов – Лядський живучи в Бельгії весь свій вільний від служби час присвячував глибокому вивченню історії древньої Русі. Він використовує праці різних науковців російською, іншими слов’янськими і іноземними мовами з тематики, що його цікавила, та задумує написати ряд робіт, в основу яких ляжуть збережені ним записи розповідей, серед яких: «Про древню русину», «Про русину землю», «Про хату русу», «Про Карпат гору» «Про Русь степову», «Про князя Кия», «Про лиха Києв-Града», «Образование Киевской Руси и ее государственности. (Времена до князя Кия и после него)…
В 1935 році він починає втілювати свій задум у життя і починає писати книгу мовою хоча й незнайомою, але зрозумілою сучасним людям. В свої капітальній праці, що була названа «Сказ о Святославі хоробре, князі Київським», він описав життя в Київські Русі та війну Святослава проти болгар і Візантії які були найважливішою подією Х-го століття. Якби плани Святослава здійснились, то політичне обличчя Європи сьогодні безсумнівно було б зовсім іншим. Рішуча перевага сил русичів над німецькими племенами й приголомшуючі перемоги над Візантією цілком могли поставити на чолі всієї Європи, якби славнозвісна толерантність не послужила гальмом в досягненні Великої Ідеї.
Ім’я Святослава стоїть в одному ряді з іменами Олександра Македонського та Юлія Цезаря і має таке ж значення для світовий історії. Завдяки його доблесті, натиску, хоробрості, славі стало можливе становлення Київської Русі як могутньої і величної держави…. та…передчасна смерть звела нанівець його життєві прагнення, цілі.
Святослав Хоробрий завершив Золотий Вік велетнів Русі. Усі, хто прийшов після нього, тільки намагалися відродити колишню славу. Вітчизняні історики віддають перевагу Володимирові – позашлюбному синові Святослава від рабині-хозарки – як завойовнику земель і творцеві імперії, забуваючи, що передумови для створення й процвітання потужної держави створили Олег і Святослав, а Владимир, як у політиці зазвичай буває, лише скористався плодами попередників, підкресливши, хіба що свою безпринципність та підлість в досягненні мети, йдучи по трупам братів і підданих, вогнем і мечем насаджуючи чужу державність та чужу віру народу.
У працях А. Черткова «Опис війни Великого князя Святослава Ігоровича проти Болгар і Греков в 967 – 971 роках»[1] знаходимо цікаву інформацію – «Нашого В.К. Володимира величають також «Каганом» у характерному рукописі, що зберігалась у купця Лаптєва. Можливо так називали багатьох Руських володарів?»
У тих же працях А. Черткова в «Додатках» зазначено, що «Каганом» називають Володимира в одному збірнику, що зберігається в бібліотеці Г. Царського – «У похвалу Володимирові», і в листі імператора Василя Македонянина (Словенина) до Людовика XXI був названий Великий Князь Русі також Каганом. Як можна судити з відповіді, що дійшло до нас, на лист Василя: «Chaganum vero non Praelatum Avarum, non Cazarorum, aut Northmannorum nuncupapi reperimus» (Див. статтю Х.Д. Френа, в Bulletin de l Academi, IV,145.) Митрополит Илларион згадує тільки одного діда Володимира — князя Ігоря, замовчуючи про іншого. Мати Володимира, не була княгинею, а була наложницею князя Святослава (це до питання про так званому «шляхетність» його походження). Кликали її Малка (ласкаво — Малуша), ряд джерел повідомляють, що була вона дочкою хазарського рабина з міста Любеч, що входило до складу Хазарського каганату, і потрапила в полон після розгрому каганату Святославом. «Малка» — ім’я не слов’янське, і навряд чи тюркське. І є глобально політичні підстави думати, що джерела, що вказують на походження Володимира з равинского хазарського роду не брешуть. Відповідно династію Рюриковичей варто більш правильно йменуватиРюриковичи-Малкины-Рабиновичи. Це, хоч і побічно, але підтверджує версію про народження Володимира від хозарки, дочки рабина, що була заслана до Святослава спеціально. Хазари після поразки, мали вільний в’їзд до Києва, що й було використано рештою переможеного каганату у насадженні потрібної їм релігії, і відповідно, впливу на державні справи.
І нас вже не дивує чому Володимир, син князя-язичника, сам язичник, у язичеській Русі зміг за дуже короткий час, не тільки сам прийняти християнство, але й зробити його державною релігією при тому, що населення чужої віри не приймало.
Ті, хто не приймав хрещення, знищувалися фізично. У Х столітті народ, не прийнявши чужої віри, тікав з міст, ховався у лісах, рив печери. Печерська лавра, її печери, як і Зверинецькі у Києві, були вириті жителями-язичниками Києва, які рятувались від жорстокості Володимира та візантійських попів, яких на той час було багато в Києві. Християнам не було потреби на той час рити печери і ховатись в них. Історики, вивчаючи літературні джерела релігійного змісту, говорять про тисячолітнє двовірство слов’ян. Церква, що встала перед дилемою фізичного знищення всього населення Русі як носіїв віри предків, змушена була піти шляхом нашарування на народні язичеські свята християнських святих, поневолі зберігаючи при цьому їх язичницьку сутність. Щедрівки, колядки, писанки, звичаї і т.п. дотепер активно використовуються в народних гуляннях і обрядодійствах.
Папа римський Іоан Павло ІІ приніс покаяння від імені церкви за злочини скоєних протягом тисячу років, за хрестові походи і інквізицію, під час яких було знищено мільйони язичників (Архів Ватикану).
Не маючи видавця для публікації книги, обсягом майже в тисячу сторінок, Миролюбов не зробив авторського редагування рукопису. В останні роки життя Юрій Петрович неодноразово говорив своїм близьким про бажання виправити рукопис «Сказа», відредагувати її мову, але будучи важко хворим, не зміг здійснити свого наміру.
Ця книга підготовлена мною за первісному, невідредагованому рукопису, що містить багато описок і різнописів, які я, наскільки це було можливо, усував не змінюючи змісту й послідовності тексту. У ряді випадків різне написання слів я залишив невиправленими.
Книга містить багатий фольклорний матеріал, що описує традиції, обряди, свята русичів, дає змогу відчути та зрозуміти філософію життя наших предків, та має величезну художню, історічну й пізнавальну цінність.
Свою працю «Сказ о Святославе хоробре князе Киевском» завершує у 1947 році.