Одуховлення Р.Драган - Релігія природи

Р. Драган
Австралія 1978

1. Віра це найвища цінність народу. Ми розгубили її в наступі фанатичного християнства, а разом з вірою ми втратили велику частину нашої національної ідентичності. Про віру наших предків говорить пророчисто, ніби чудом, оце недавно віднайдена Влес Книга. Вона недвозначно говорить, що вірування наших Предків дуже давні й вийшли з душі народу, ба навіть понеслись в сусідні краї. Зразу впадає в вічі, що релігія наших предків дохристиянської ери мала єдиний в світі глибокий підклад космічної свідомості, одуховлення природи, сім’ї й життя. Була це монотеїстична синтеза всіх явищ дійсности, на базі індивідуального обожнювання кожного явища. Пошана богам, які були еманаціями єдиного Бoгa, не була страхом, як у християнстві, а натхненим одуховленням і радістю душі. Ту свідомість понесли арійці з України в далекі краї і на ній виросли великі розгалуження в західному і східному світі білої людини.

Ідеалістичний світогляд наших предків бачимо не тільки в їхній вірі, але і в звичаях, пов’язаних з вірою, і в щоденному житті. Світогляд цей це одність з природою, де сніп це рід, тополя це дівчина, вогонь це мати, дуб це козак, а нива це плем’я. В піснях співали про жайворонка, який крильцями розганяє сніг і кригу. Дехто називає вірування наших предків анімізмом, але це не слушно. Анімізм міг бути 20.000 років тому, в середині палеоліту, коли людина була ще дуже примітивна. Тоді навіть мертвим об’єктам приписували душу. Жиди в пустелі ще в неоліті молились до камня.

Картина вірувань наших предків у неоліті не була примітивна, або запутана. Вона мала глибокий змисл. який приходиться нам сьогодні подивляти. Ми ніколи не були заінтересовані прослідити уважно цю ділянку, таку важливу в духовій культурі народу, опоганену й засуджену на забуття християнськими наклепами. Гіпноз християнської Церкви існує до сьогодні. Світ руської віри це світ глибокої філософії, життєвої мудрости й містично – моральної наснаги. Цей світ цінувався багатою обрядовістю і природним торжеством не для забави, а саме з морального повеління. Від прадавніх часів наш нарід був глибоко релігійним і гуманним. Тільки сучасний примітив, а таких не бракує, може назвати віру наших предків «примітивізмом”.

Візантійський автор Прокопій в 6 в. писав: «Вони вірять в одного Бога Творця блискавиці і грому, який є володарем усього світу’’. Але Прокопій не схопив незнаної йому віри так, як треба. Він мав на думці Перуна, бо Перун, бог війни й лицарства, був дуже популярний в антів. Але Перун був тільки еманацією Сварога в розумінні наших предків. Німецький хронікар Гельмольд ще в 12 в. писав у “Слов’янській Хроніці”: “Не бракує їм віри в одного Бога, який у небесах володіє над усім світом. Цей Премогутній Бог володів саме над небесними істотами, а вони виконують призначені їм обов’язки. А походят вони з його крови й кожний з них тим важніший, чим ближчий до цього Бога Богів”.

М.Костомаров у “Словянській Мітології” боронить ідею космічного монотеїзму. Хто молиться одному з божеств, той молиться Сварогові. А многобожжя це тільки різні прояви тої самої всеобіймаючої сили Всесвіту. Сварог це не ім’я власне, бо як слушно Сковорода писав: ,,Бог не має імени власного’’, хоч його в кожному народі можуть називати по свойому, „Сварга” в наших предків це було небо, або воеобіймаюча сила. Змінювалися в історії не тільки назви, але й розуміння божества»

Санскритська Ріг-Веда каже: “Різне називають волхви те, що є одно”. Монотеїзм Вед “Адвайта Веда” говорить “сагасранама”, або тисячі імен того самого божества Вішну. І наші предки то, що одно, називали по різному, бо вірили в Вищу Силу, як єдність в різноманітності. Крім центральної Вищої Сили є множество другорядних і третьорядних сил. В моральному дуалізмі це боротьба добрих і злих духів, що нагадує зороастріянізм. Замогиліний світ це культ предків, які помагають в житті. Але турбот за той світ не було, бо він теж належав до одности. Природа постійно відроджується, вмирає й воскресає. Символічна орнаментика наших писанок це невідкличне воскресіння природи.

В ідеї плодючости матері і природи наші діди бачили божеську містерію існування, тому й так багато звичаїв довкруги засівів, жнив і цілого річного циклю, зв’язаного з плодючістю. Сварог це батько богів, тих що ближчі і знані в щоденнму житті. На авантюрницький Олімп греків і римлян, на тиранічний Олімп гамітсько-семітського світу, на анімістичний світ примітивних релігій релігійність Русі не була нічим подібна. Наш предок шукав у зорях, у сонці, в деревах, в річках відповіді на своє існування, а не демонічних і мстивих сил. Народній світогляд завжди оперує порівняннями з природи й імітацією природи в танку, в пісні, в музиці й міміці. В світогляді нема магізму, чи демонізму, а рід, плем’я, нарід, батьківщина й уосіблені сили природи. На небі “Віз”, “Квочка”, “Медведиця”. Рід включає живих, мертвих і ненароджених, а смерть це тільки відхід.

Предки приймають участь в усіх справах життя, їх завжди запрошували і згадували. Тіло це тільки “тлінь”, важлива й незнищима душа. З вірою тісно пов’язані звичаї, які так інтересно і змістовно говорять про душу народу, його мораль і філософію життя. Свято неба й землі це свято чоловіка й жінки. Річний цикл аграрних обрядів пов’язаний з космічністю думання. Кожний день свято, приліт і відліт птиць, перші бруньки, перша борозна. Богиня ранку Утреня, коли сходить сонце й починається новий день, нове свято, нові пригоди, які щедро сипле зі своєї торбини Дажбог. Він в пошані, бо це своєрідне око боже, яке заглядає в душу своїм промінням і її просвітлює.

Навіть оцих декілька прикладів, які подаємо, говорять про характер релігійності на Русі. Навіть розвага без релігійности обійтись не може. Дощечка 22 каже: “Квасуро одержав від богів секрет готувати напій”. “Мед маємо від Радогоша, але п’янство від Чорнобога”. Влес Книга рішучо відкидає людську жертву богам “як це рооблять варяги”. Плоди посилають боги і “ми приносимо жертву з поля, з трудів наших”. Релігійні обряди складались впродовж тисячоліть і на шляху еволюції їх забути не можна, бо появляється порожнеча. Космічне думання йде разом із еволюцією і які б не були бурі й катастрофи, воно тільки поглиблюється в душі і в пам’яті.

Коли на приказ Володимира волокли Перуна до Дніпра, народ плакав. Про це розказує “Початкова Хроніка”. Але ще довго збереглись русалії, святі гаї, а надівсе багатий фолкльор. повязаний з релігійними обрядами. Перун спочиває на дні Дніпра, а де поділись пісні Бояна? Може воскреснуть ще так, як воскресла Влес Книга, а може складуться нові пісні, бо пам’ять того, складене народом впродовж віків, не вмирає ніколи. В космічному думанні русичів мітології майже немає. Поодинокі боги це тільки твори змислів, бо всі вони в Сварозі, в світі вищих законів. Даж бог це світло і правда, одно без одного існувати не може і правда завжди побідить.

Поняття Бога було і є в нашій душі, воно бурлить у кожному атомі нашого тіла. А релігія, як і мова, мусить бути місцева, з національним кольоритом, бо Вища Сила зробила нас тим, чим ми є. Нашим прокляттям на нашій дорозі є два лжепророки: Ісус і Маркс. Приходиться шукати слідів нашої духовости в чужих авторів і в фольклорі, який під большевиками й на чужині теж пропадає. В наших предків не було релігійного фанатизму. Фанатизм це “3миїн Потоп”, як писав Сковорода. Цей змиїн потоп може на якийсь час залити всю країну, але душа народу зі своїми духовими вартостями не згине ніколи.

2. Батьківщиною і центром культури й віри наших предків була Русь і їхня віра була наскрізь самобутня. По вірі народу, як показує Влес Книга, бачимо душу народу. Світогляд Влес Книги, як відгомін ще дальшого минулого, збудував могутню Русь скитів і антів, нащадків легендарного родоначальника нашого народу праотця Орія. Легендарні три сини Орія, Кий, Щек і Хорив це три племена, це ще не нарід. В антів союз племен це вже держава й нація. їхнє богорозуміння це подиву гідна метафізично-космічна інтерпретація буття, якої відгуки трапляються тільки в Ведах і в Упанішадах Індії. Подив перед чарівним світом, який відкликався в душі давніх предків, це Див, в санскриті Дейвас, в латині Деус, у греків Зевс. Культ животворного оленя, сонця-розуму й материнства понісся в Русі слідами розселень в далекі краї.

Віра наших предків це їхній маніфест людяності й гідності. Вони обурювалися на грецьку влізливість і хитрість, якої ті навчилися в морському пригодництві. Дощечка 8 каже: ,,Коли наші предки будували Сурож, греки прийшли купцями до торжищ наших”. “Вони селились і скоро прибрали землю нашу до рук своїх . “І так наша земля, що довгі віки була наша, стала грецька, а ми є там як собаки”. “І та Перуниця каже: А які ж ви русичі, що проспали орю свою? Боротись повинні у той день”. І ще такі слова: „Ліпше бо мертвими бути, як живими строчити на чужих”.

Особливо підкреслюється лицарський Перун, бо саме світло, розум і свідомість не вистачають, вони вимагають дії і боротьби. Легендарного Перуна, опікуна лицарства, Володимир втопив у Дніпрі, але ще до Володимира Влес Книга каже: „Станьте як леви один за одного й держіться князя свого, а Перун буде коло вас і перемогу дасть вам”. І знову: „Погибнути не боїмось, бо є життя вічне, а ми є потомки слов’ян’. Наші предки вірили, що дух героїв береже народ і є його життєдайною силою.

Прокопій писав, що не знали наші предки долі, бо доля це людська воля. У Влес Книзі Вишень каже: „Діти, городіть город ваш і укріпіть його”. Слова ці й сьогодні відносяться до нас. Тоді, коли наїздники ґоти й гуни тягнулися до Риму, як чмелі до ліхтарні, Русь жила собою й укріпляла свої городи. Глибока віра була запорукою їхньої суцільности й незнищимости. Згадуються і зрадливі хозари у Влес Книзі. Чотири віри схрещувалися в Хозарії: жидівська, християнська, іслям і алтайський шаманізм, тоді коли анти-русичі цупко держались своїх традицій. Дощечка 23 розказує, що “ворони їли очі грецькі” на полі бою, а очей русичів не чіпляли „В тому маємо знак, що Боги не хочуть Русі загинути”.

Любов рідної землі виражається в дощечці 3 такими словами: “Маємо пучок землі прикладати до рани, щоб Мармореє сказала по смерті: Не можу винити того, хто повен землі”… І боги скажуть: Ти є русич і ним залишишся, бо взяв єси землі до рани своєї і приніс її до Нав’я. Жадоба влади біблійного Єгови, чи авантюрницький Олімп морського народу в Греції такі чужі Батькові неба й землі в Русі-Україні, їхні королі не були династичними тиранами, а вибрані демократично на вічах лицарі.

Кельти вбивали постарілого, або немічного, короля, а жерці ворожили в тій крові, що з нього уходила. Таких жорстокостей на Русі не було. Русь не знала теж обожнювання королів у жодну епоху, як це було в Єгипті, Китаї, чи Месопотамії. Обожнювані були тільки сили природи, що й сьогодні зрештою, з поглибленням науки, викликає все більший подив. Королі і князі не окружувались розкошами, як це робив ассирійський тиран Сеннахеріб. Арійський король у гіттітській державі Гаттуша залишив заповіт, в якому радить спиратись на розум і на раду старших. Такими принципами руководились володарі антської держави.

Де лежить основа старослов’янської віро-науки? В Прабогові й містерії життя. А де найвища ціль цеї основи? В людині. Людська свідомість будує віру, як основну зброю життя, а віра зізнанням і стремлінням до правди це сила, яка будує майбутнє. Руська людина бачила кругом себе вищі сили, які формувались у релігійні поняття, богів і духів. Шляхом еволюції релігійна творчість будувала підстави духової культури народу. Через завірюхи історії ця природна дорога була в нас перервана. Не дано нам навіть записати всі скарби народної творчости й віри.

Пребагаті релігійні практики, обряди й ритуали, збагачені культурним фолкльором, говорять про велику силу живучости в народі, бо це відречення від особистого для вищого й божеського є тим незнищимим стимулом життя й росту. Жорстокий біблійний тиран і інтруз, який вселився на Русі, не зумів переробити добрих і шляхетних людей на брехунів, лицемірів і голодних на наживу. Напад русичів на Царгород 860 р. не був грабежем, а помстою за ганебний морд русичів за переміну кількох русичів у рабів і взагалі протест проти лицемірного християнства. Знак Тризуба як символ Триглава це не зловіщий знак хреста з “царем юдейським з роду Давида”, який “не прийшов змінити, а доповнити.

Ми вивчали грецько-римську мітологію в середній школі, але про свою рідну чули тільки брудні й лайливі слова. А тимчасом ця мітологія, як віра народу, мала велику силу для спаяння й відпорности народу, Формувала його обличчя і його індивідуальність. Чужа й незрозуміла, віра була страшною катастрофою для індивідуальности народу, яку виростив він впродовж тисячоліть. Вони не знали покори й рабства, не знали самознищення, яке давало християнство. Святослав, який виріс на рідних традиціях і ніяк не піддавався візантійським впливам, це не християнська покора, а сила й героїзм і радість життя, яким напував Святовід і Перун. Навіть проповіді в церквах виголошувались чужою мовою, а кирилівшина до недавна здержувала розвиток народної мови. Ріст націоналізму в дусі Влес Книги навіть Церкву сьогодні полонив. Що це доказує? Чуже нам християнство було змушене поєднатись з традиціями народу, щоб вдержатись при житті.

Душу народу можна знищити тільки разом із народом. А ідеалістичний дух лицарства Русі-України можна заглушити тільки псевдо-патріотизмом і брехливими проповідями. Спільнота віри не спільнота роду й майбутнього. Найперше, наші предки не думали про спасіння індивідуальне, а про батьківщину. Дощечка І каже: “Держи твоє серце близько Русі, бо таким чином наш край перетриває”. Формування нації і її ріст вирішує дух, а коли він рабський, то це отруя. Шевченко писав: “Раба не буде, супостата, а буде брат і буде мати і будуть люди на землі”. Він добре знав, хто такі “раби Божі”.

Билини це епічні пісні княжого періоду, які вслід антським традиціям змальовують героїчну боротьбу, щоб пробудити героїзм і відвагу. В козацький період билини замінено думами. Влес Книга має власний характер — це своєрідний маніфест у грізну хвилину, це теж органічний вияв державницького росту. Голос Влес Книги це теж голос Дніпра, Кубані і Дністра, голос пшеничних колосків і співу жайворонка, який після довгого мовчання пробився врешті на денне світло. Поступ людства йде дуже крутими дорогами й поступ українського народу має свою власну незнищиму вимірність.

3. Засліплені християнські фанатики називають давню віру “поганською”. Але християнство більш заслуговує на назву “поганство”. Багато було в нас дослідників фолкльору і звичаїв, але на жаль ніхто не дослідив віри. Творчі сили природи й постійне шукання єдиного Бога було розв’язкою життя й самопізнання. А що мовний вислів був не сьогоднішній, то це зовсім зрозуміле, бо мова, яка є виразником думки, розвивається і збагачується разом із еволюцією. На низькому рівні науки наші Предки вже розуміли, що світом керує вища сила, якій підчинені багато другорядних і третьорядних сил. Притому мораль у них була природня, цебто дуалізм добра і зла, а не засвітня й ложна, як у християн. Дощечка 2 каже: „Муж прав, виступаючи з промовою, не той, хто в славі хоче правим бути, а той, чиї діла і слова совпадають”. Не все, що здається злим, є злом, те саме з добром. Добро і зло в області нематеріяльній, не фізичній, як терпіння, а чисто морально-духовій.

Коли порівняти богів Русі з богами Греції, то грецькі боги були опереткові, а природа була тільки для їхніх примх, тоді коли на Русі боги уосіблювали природу, або були своєрідними символами природних сил. А найвища сила це “небо”, як в індусів Брама, чи в китайців Тао. Бога бачили наші предки в космічності буття ї в мудрості законів Божих, в чарівній многогранності природи, в ідеалі найвищого призначення. Чи ж не так бачить світ дійсно релігійна людина й сьогодні? Космічна свідомість предків це не бути відокремленими, бути частиною космосу, мати космос у груді, або в душі. Душа шукає поєднання з усім буттям. Душі померлих хоронять хату й сім’ю і навіть дерево має душу.

Все, що діється в природі й космосі, це неохопна сила, але народові потрібне щось конкретне, щось називне й тому пантеон. Але в ньому світло сонця, того сонця, яке в наших предків було центральним у пантеоні й тому вони були “діти сонця”, або ,,внуки Дажбожі”. Світло, в якому бачимо й розуміємо, яке будить думку й інтелект, яке дає життя й підносить людину до вищої гідності! Навіть “Влес йде по небу Молочною Дорогою”, як каже Влес Книга, Влес бог хазяйства і щоденних турбот. А „3емунь корова дає нам молоко”. Є це дорога справедливости “а іншої дороги нам не треба” — дощечка 8. Так пояснює “Молочну Дорогу” Влес Книга. Колись місяці в році мали назви богів, але пізніше перейшли на описову дію природи. Січень — січе вітрами й холодами, Червень — появляються черви-гусіниці, Липень — цвіте липа, Грудень — груда, замерзла земля.

Дощечка 1 каже: “Поучімся старого, а дошукаємось душі в новому”. Старе й говорить, що світ ділиться на Яв, Прав і Нав. Наші предки почували себе частиною одуховленого світу, в якому надприродне і природне поєднане в одну нерозривну цілість. Іхня релігійність це не втеча від життя, а участь в ньому. Розгадувати Божі повеління й закони, або Прав на Яві, це основне завдання нашого життя. Та ж дощечка 1 каже: “Жаль плакати й нарікати, бо нехтуємо Прав, Нав і Яв”.

Ра ріка була Волга, але в дощечці И вона вжита символічно: “Ра ріка тече, яка відділяє сваргу/ небо/ від Яви”. В сварзі космічний прабатька в Яві, або тут на землі, прамати, близька й тутешня. А Нав, як посмертне життя, не нерозлучна частина цілости. Дошечка 8 каже: “Не забуваймо наших предків, які є в Синій Сварзі й дивляться на нас”. Знане й незнане було разом, бо померлі предки були з живими в дії. Візія посмертного життя додає відваги і спокою, особливо відваги в боях кімерійцям, скитам і антам.

Яв, Прав і Нав це цілісний світогляд цілісного світу. Світ видимий і невидимий, матеріяльний і духовий, поєднаний в одно, як про ие говорить Влес Книга. дощечка 15 каже: “Сварог, який сотворив світ, є Богом світу, Богом Права, Ява і Нава”. “Ми маємо їх в наших істотах, вони перемагають темряву й ведуть нас до добрих речей”. Довкруги Сварога все об’єднане в універсальних законах. Ми бачимо тільки дію наших змислів, але є світ поза нашими змислами. Наші предки сягали понад змисли в своїй вірі, чого не було н. пр. в віруваннях греків і латинян. Вони знали і ми знаємо, що душа невидима, але вона діє. Сварог це та сама містерія Космосу, що й сьогодні, дарма що наука й цивілізація так далеко пішли вперед. Ця містерія живе в різних видах, назвах, еманапіях і процесах, як своїх дітях. Так і треба трактувати “многобожжя” наших предків.

Ми надто багато займаємось чужими првдками — Петро, Павло, Лука, Авраам, Яков, Ісаак. Християнство фабрикувало штучних людей автоматів, відірваних від життя й дійсности, подібно як сталінський „науковець” Мар пробував формувати людей-автоматів комунізму. Тупцювати на місці перед хрестом, чекати на “царство небесне” це не вихід із трагічної ситуації, коли старі дороги рознесли бурі. Відрубану голову штетинського Триглава хрестоносці післали папі римському, сьогодні ми посилаємо власні голови до Ватикану й Царгороду.

Мудрість це не мудрість замкненого ґетто, це мудрість світу, це мудрість існування космосу, але за голосом власної душі. І таким голосом власної і незалежної душі є голос Влес Книги. Рідність слів “світло” і “святість” дуже переконлива. І давній Святовид був у світлі, а не в темряві, як християнство. Навіть закінчення “вит”, в санскриті “віті”, означає свято, світло і радість.

Природа не мертва й не матеріялістична, а просякнута овятістю і світлом і зрозуміла тільки ідеалістично. Із-під християнської машкари визирає людський природний ідеалізм, той ідеалізм, який не зуміли схопити філософи світу, будуючи штучні доктрини. Те, шо недосяжне й містичне, це Сварог, але без 6 днів творення, без “царства небеоного” й пекла. Дух Влес Книги каже: Не відречення від світу, а надхнена участь у ньому, яка стається релігійністю, коли релігійний світогляд не може буви відірваний від світу, в якому живемо. Сумнів про Сварога в наших предків був неможливий, бо вся дійсність говорила про нього.

4. Не збереглись наші релігійні книги, або якісь важливі релігійні документи, крім Влес Книги, але збереглись Веди й Авеота, які говорять про мудрість минулого. Дощечка 25 каже: “Потім ми стали слов’янами, бо славили богів”. Бо “ми є нащадками Сварога і Дажбога”. Свою релігійну екстазу й молитовність не звужували наші предки до якоїсь супер-людини й не робили її центральною, як це робить християнство. Слово “внуки Дажбога” треба приймати в духовому, а не в людському розумінні. Дощечка 4 каже: “не маємо іншої піддержки, тільки від богів”. А коли йдеться про боротьбу з ворогами, або зі злом, то “Білобог веде нашу кінноту”. Численні зображення змієногої голої жінки, іноді з крилами, не зло, з яким треба боротись, не символ скитської й антської моральности. Як найвищого вождя і батька “ми ставимо пращура Сварога, який був, є і буде нашим вождем на всі віки” — дошечка _5. Вічне світло, як енергія Сварога. отже вічне й радісне існування, як філософія життя.

Як кров у жилах здорового організму пульсує, так постійно чергуються обряди, пов’язані з глибокою космічною свідомістю, яка вище всіх періпетій, бур і конфліктів. Все життя це ланцюг релігійних і культурних традицій, передаваних з покоління в покоління. Календар і кожний сезон, кожний день і кожна година тісно пов’язані з обрядовістю, сповненою поетичности й музики, бо божа присутність вічна й безперервна.

Сім’я, народження, сватьба, вінчання, похорони і на полі сівба, косовиця, жнива, молотьба та інші сезонові роботи, це той ритмічний ланцюг традиційних обрядів, що в’яже все життя в одну цілість обличчям до неба. Таким чином русич відчував свою духову присутність і постійну приналежність до чогось вищого. Там, у небі, джерело всього найкращого, що небо розсіває повсюду. Багато західних і наших науковців не помічають наших давніх вірувань, так якби їх зовсім ніколи не було, бо вони привикли до мітичних і антропоморфічних вірувань світу.

У Влес Книзі скрізь помітна журба, хоч і не сьогоднішніми словами, щоб створити світ святости Святовида і світла Дажбога Святість не як забобон, що викликає ідолопоклонство, а як природна сила, вловима й невловима. Це не анімізм і не дикунство, а глибока, щира і всеохоплююча святість. Рим створив культ “святого Вита”, щоб витиснути пам’ять святовида у слов’ян. Святість Святовида, або Свантевита, це джерело життєвої енергії, воно в нас самих. Князь Кісек у Влес Книзі каже: „Ви будете синами божими й ваша сила буде з вами до кінця”. Святовид це виразник найвищої святости, або син Сварога. Про ту святість знають творці, поети, мислителі, надхнені дослідники й лицарі правди. Святість не протиставиться світові, а є його творчою силою.

Це не “святість” християнства, яка вбиває людину, робить його покірним рабом. А святість гідности й безсмертя. Бо “смерти не маємо від Сварога, тільки життя вічне” — дощечка 7-А, дощечка 5 каже: “Славимо богів наших, ніколи не просимо, ані не молимо про блага свої”. Це не християнська рабська покора і страх. Страху в русичів ніколи не було. Розпалення вогню перед Священним Дубом було молитовною пошаною, але не страхом. Християнська святість штучна, поза природою і дійсністю. Пам’ять предків, журкіт потічка, шум вітру, пісня хвали божої, знак блискавки на причілках, весело розмальована писанка, як виразник воскресіння правди і справедливости, так як воскресає природа, ось де святість. Наші предки були на добрій дорозі.

Коли йшла весна, Леля виганяла зиму Морену, тоді тріскали льоди, воскресав Дажбог. Вся божеська громада, разом з домовиками, польовиками, лісовиками, водяниками та іншими працювали для людей, для їхнього щастя й тому люди співали пісню святости. Світло їхньої душі було відгомоном безмежної святости, бо все життя це неперевершена святість. “Царство небесне” перечеркнуло Царство Земне, а разом із ним і правдиве щастя ,а замість нього дало стогін і духовий застій. Про те, як дивились анти на візантійське християнство, каже дощечка 22: “Елани бо суть вороги русколанам і вороги богам нашим. Грецьколани по суті не богів почитають, а ніби чоловіків, які зроблені з камня”… “А наші Боги це вирази”. В слові “вирази” треба розуміти “подумані”.

Чортів у вірі наших предків нема, хоч і є представники зла подібно як в Авесті. Тут знову наближення до сучасности, бо сьогодні в електриці і в атомах маємо плюс і мінус. Такого бога, який винищував усіх немовлят в Єгипті, згідно з Біблією, наші предки не мали. Радісне життя не допускає демонічних і злочинних картин пекла й вічних тортур, видуманих християнством. Не було рабського стогону „помилуй, помилуй, помилуй!”… Процеси життя, звичайно, мали процеси старіння, хвороби, гріха й різні прикрості, але молитва обновлення й відродження це не “Господи помилуй”, а “дай сили позбутися лиха”. Філософія Влес Книги каже що ми не витвір бездушної матерії Маркса й Леніна і не зліплені 6000 років тому недоречним Єговою і не штовхнуті на глум і наругу в цей світ.

5. Релігійного фанатизму не було ніколи на Русі, як це задокументував юдаїзм, християнство, іслям — три споріднені забобони. Християнство принесло бурю фанатизму на Україну і з одної сторони папа заохочував поляків до війни зі схизматиками, а з другої сторони патріярх паргородський заохочував православних до війни з уніятами. Християнство постійно залякувало, що всі нещастя спричинені недостатньою християнською ревністю й симпатіями до “поганства”, тоді коли саме християнство це гіршого ґатунку поганство. Але християнські проповідники говорили, що християнство це світло, а поганство це темрява. Така демагогічна ідеалізація християнства продовжується до сьогодні. Традиції завойовницької релігії Константина понесли місіонери дальше й замінили “слово Боже” в зброю і в море крови і терпінь. Папа посилає меча польському королеві, а патріярх Хмельницькому. Народні звичаї нищила Церква, а сьогодні большевики.

Коли пробував знятися в космічні простори Джордано Бруно, в простори Сварога наших предків, то його живцем спалили, а за ним багато інших. Багато сторіч раніш до Дж. Бруна писала Влес Книга, що “земля висить у просторі, серед світла зірок”. В “П’ятикнижжі” Мойсея є наказ войовничого Єгови:… “вівтарі їхні порозвалюєте а стовпи їхні порубаєте на дрібні кусочки, а гаї їхні святі вирубаєте, а різьблені статуї вогнем спалите”. Так і зробили й не тільки в Палестині. Завоювання хороброго народу лужичів, ругів і прусів це пляма на історії Германських хрестоносців.

Коли в Мойсея служба чужим богам це найбільший злочин, то чому в нас служба жидівським богам це святість? Лихо грозило відважним одиницям, які ставили подібні питання. Провідну верству, носіїв розуму, нищено, бо “блаженні убогі духом”. Влес Книга пише, як греки ,,примушували забути своїх богів і таким чином стати рабами греків”. Влес Книга вказує на збереження власних духових вартостей, які є фундаментом громадського й політичного співжиття кожного суспільства. Влес Книга це щаслива галузочка від великого дерева, яке спалили християнські діячі.

Християнство закріпилось тільки завдяки двоєвірю, бо християнство тільки нашарувалось на старе, але проґрес пішов власними дорогами. Християнізація Різдва, Великодня, Івана, Юра, будова першої церкви в Києві Іллі в протиставленні Перунові, церква Трійці в протиставленні Троякові, або Триглавові, насадження Саваофа на місце Сварога, це ще не розв’язка релігійної дійсности. Храм “Божественному Розумові-Софії” це ще не розум, а темрява. Злочинна Візантія й забріханий Ватикан знеславили ту дорогу, яку показує Влес Книга. Але ані вбити народні звичаї, ані зупинити проґрес науки Церква не зуміла. Католицизм відіграє сьогодні ту саму ролю, що православ’я за Хмельницького. Українські націоналісти називають кардинала Сліпого “символом нації”. Хоч і судорожно й невдачно, Церква дальше б’ється за політичну владу, бо наші священики з казальниць голосять: “Церква це наша держава” і “ми християнська нація”.

Великодня паска походить від гебрайського слова “песах”, що означає „вихід”, на пам’ятку виходу з Єгипту. Так, ми не вийшли ще з ярма жидівських байочок. Ми відзначаємо вбивство єгипетських немовлят, перехід жидів до Палестини і криваве завоювання краю, в якому панували русичі, гіттіти й гиксоси. Що має паска спільного з нашою духовістю? Чужовірній заблуді віддаємо душу, ба навіть наші чудові веснянки, гагілки й писанки. Чому встидатись вживати іпена Сварога, Дажбога, Перуна, а на їх місце ставити Ісуса, Павла, Авраама і Ягве? Великі досягнення науки сучасности до правдивого розуміння світогляду й філософічних уявлень давніх часів якраз наближають нас. Але наша незацікавленість вірою наших давніх предків жалюгідна.

Прийнята формула, що християнство це світло, а давнина це. темрява, є тільки неграмотною демагогією. Ось демагогічні слова кардинала Сліпого, сказані в 1977 р.: “Найпотужнішим нашим заборолом і провідницею, є наша рідна католицька Церква. Вона має бути чинником нашої єдности, духової й національної”. А тимчасом католицька Церква ані рідна, ані об’єднуюча. Духове зубожійня української людини, яка вірить у такі слова, застрашаюча.

Вся наша давня історія пропала разом із приходом християнства. Греки свого Зевеса не топили, римляни Аполлона кіньми не волочили, ґермани свого Водана мечами не рубали. На грошах чеканять грецько-римських богів, називають їхніми іменами різні установи. Ваґнер склав на германській мітології чудові опери, Сібеліюс величню епопею “Калевала” теж поклав на музику. А де наші Ваґнери й Сібеліюси? Високе мистецтво в золоті, залізі, камні й дереві у скитів, а що дала нам Візантія і Рим? Мертва іконографія отруїла душу, ми й сьогодні величаємо іконографів і їхні твори засвітньої мертвеччини. На щастя відзивається душа мистців і поза візантійщиною. З культових грищ могло вирости прекрасне сучасне мистецтво, якби не християнство. Бо праця і гра не відокремлені, це єдина поема існування.

Нема ніякого поганства в наших Предків, а є поганство, мертвеччина й безнадійна ідолатрія в християнстві, яке задержує той проґрес духового життя, який інстинктом вичували наші Предки. Неправильне теж є сказати, що християнство таке ж поганство як і віра наших предків, бо віра наших предків була на добрій дорозі тоді, коли християнство вбивало всякий прогрес. Багатий духом, творчий і релігійний був той світ наших предків до християнства. Це не ходження бога по воді, це не винищування народів в, “обіцяній землі” з наказу бога, це не народження бога в стайні від жінки, яка мала інших дітей, це не прибивання бога до хреста, а голос божий у шепоті кожного листочка на дереві і в плюскоті річки, це постійна присутність божа в різних формах і видах. Нашої мітології світ не знає, але що гірше всього, ми самі не знаємо. Жодні протести, жодні маніфестації не матимуть вартости, доки ми самі себе не змінимо й не визволимось із обскурантного й чужого духового рабства. Шукаймо, а знайдемо себе.

В оцінці релігії допомагають нам студії передісторії, археології й культури. Втрата наших дохристиянських цінностей збільшує вагу Влес Книги, не дивлячись на її недостатки. Світ Божий це “світ визволеної людини”, як каже Г.Сковорода, а не рішення вищих церковних інстанцій, чи ЦК комуністичної партії, наш духовий розвиток закостенів, бо нема студій і нема одуховленої релігії. Почуття меншевартости перед чужими авторитетами веде на бездоріжжя і в пропасть повної духової інерції. Про християнське ,,сотворення світу” і про філософічну першопричину не приходиться говорити, бо містерія буття і Бога для релігійного надхнення більш варта, як мітична розвозка, чи абстрактна першопричина. Полети духу у Влес Книзі і її вірі показують дорогу в майбутнє. Сучасність філософії світу в вірі Влес Книги. Вона є тільки відзвуком давнини й інтуїтивним пізнаванням правди, без сторонніх впливів і налетів.

Зникли гуни, ґоти, печеніги, обри, половці, татари, та не зникло християнство й комунізм. Вбити духа народу ніхто не зумів і ніколи не зуміє. Всякі “унії”, “спільне православ’я”, чи “світова комуністична революція” це тільки судорожні й невдачні спроби на Фальшивій дорозі. Влес Книга це невичерпна криниця героїзму й лицарства за буття народу і з духом лицарів народу треба нам іти. Ігор у “Слові про Ігорів Полк” каже: “Братя і дружино! Вже краще нам бути потятими, ніж полоненими бути” Влес Книга закликає, а “Слово” оспівує той самий героїзм, який золотою ниткою снується впродовж нашої визвольної історії аж до сьогодні. Вартості вищі мають більшу ціну, як матеріяльні. Духова твердиня важніша від твердині мертвого церковного каменя. Націотворчі процеси без власних духових вартостей невдачні. “Дух животворить” — сказав Сковорода і цього забувати не можна.