Потрібно зрозуміти і увірувати в те, що Русь — це ми, а древня Русь — теж ми, і якщо Бог допоможе, то і майбутня Русь теж будемо ми!
Не знати свого минулого може тільки об’єкт, а не суб’єкт цивілізації і культури
Ю.П. Миролюбов
Юрій Петрович Миролюбов народився 30 липня 1892 р. в місті Бахмут Екатеринославской губернії (Донецька обл.) в сім’ї священика. У роки революції в застінках ЧК в Києві був убитий його батько. Мати його, що уроджена Лядська, походила з відомого запорізького козачого роду, померла на Україні в 1933 р. Всього дітей в сім’ї було четверо: три брати і сестра. Середній брат, штабс-капітан, убитий в громадянську війну. Старший брат з сестрою залишилися після революції на батьківщині.
Дитинство і юність Юрія Петровича пройшли на Україні і Кубані, де допитливий хлопчик жив на лоні природи в крузі улюбленої сім’ї і серед простих людей. Не закінчивши навчання в духовному училищі, куди був визначений за бажанням батька, Юрко перейшов в гімназію, по закінченню якої поступив у Варшавський університет.
Незадовго до початку Першої світової війни Юрій Петрович перевівся до Київського університету, де навчався на медичному факультеті. Після оголошення війни він добровольцем у чині прапорщика йде на фронт.
У громадянську війну він був у лавах збройних сил Центральної Ради у Києві, а потім пішов на Дон, де служив у військах генерала Денікіна. У 1920 р. Миролюбов був евакуйований до Єгипту, де йому вдалося влаштуватися в експедицію, що прямувала до Центральної Африки. По дорозі він хворіє і потрапляє до шпиталю у Південній Африці. Звідси, після одужання, він поїхав до Індії, де пробув дуже недовго і змушений був шукати притулок у Туреччині. За сприяння російського консула в Стамбулі, Миролюбов наприкінці 1921 р. домігся дозволу на переїзд до Праги та навчання у Празькому університеті, де, як і всі студенти-емігранти в Чехословаччині, отримав державну стипендію. Прагу Миролюбов змушений був залишити з політичної причини, отримавши право на проживання у Бельгії.
У Бельгії він працював у хімічній лабораторії Лувенського університету, а також хіміком на підприємствах металургійної промисловості. Разом із дружиною – одружився він у 1936 р. — Миролюбов емігрує у 1954 р. до США. У Сан-Франциско якийсь час він редагує журнал Жар-птиця. Захворівши в 1956 році на важку форму артриту, Миролюбов втратив працездатність, проте продовжував свою публіцистичну та письменницьку діяльність, яку почав, живучи в Бельгії. 1970 р. Миролюбови вирішують переселитися до Німеччини, на батьківщину дружини. На шляху до Європи Юрій Петрович хворіє на запалення легенів. У відкритому морі, на пароплаві, 13 листопада 1970 р. він помер.
Ю.П. Миролюбов мав воістину неосяжне коло інтересів, у центрі якого була гаряча любов до покинутої батьківщини, її природи, історії та народу. Ще в ранньому дитинстві він познайомився із вустною історією свого народу. На його палку дитячу уяву незабутнє враження справили почуті ним народні повір’я, оповіді, казки, фольклор. Він пише про це таке:
У нашій родині жила стара баба — Варвара, яку всі називали Прабою або Прабушкою. Їй було під дев’яносто років, коли мені було п’ять. Вона нянчила ще батька та діда. Це була селянка, яку поміщик подарував прадіду віком 12 чи 13 років. Прадід з нею звертався ласкаво і навіть дав їй волю, але вона сама не захотіла залишати сім’ю і вжилася так, що стала володаркою. Мій батько слухався її беззаперечно до сивого волосся. Мати її почитала, а службовці звали її або Прабушкою, або — пані. Вона й справді була пані, бо всім правила, а головне, всіх любила і дбала про всіх. Дідівські звичаї вона знала напам’ять, знала народний фольклор, язичництво та вірила у дідівщину. Мати моя була така сама, а батько, якщо й не погоджувався, то замовк… Пізніше, коли померла Праба Варвара, до нас переїхала на проживання стара Захаріха з хворим чоловіком. Захаріха була південноруською оповідницею.
Я полюбив стародавнє… Коли я вступив до духовного училища, мені довелося важко поєднувати знання, отримані від Праби, матері чи батька (історія) з тим, що йшлося у школі. Любов до рідної дідівщини, підтримана моїм добрим учителем, інспектором Тихоном Петровичем Поповим, так і залишилася на все життя. Він навів мені потребу запису різних переказів, пісень, казок та прислів’їв. Я почав записувати і багато він переписував з моєї книжки, щоб використовувати для своєї великої праці з праісторії слов’ян-русів. Праця ця, як і сам Т.П. Попов, загинув у революцію…
Я зберіг мою книгу записів з південноруського фольклору! Як? А Бог його знає!
У 20-х рр. із цим фольклором ознайомився і високо його оцінив професор Д.П. Вергун, який порадив Юрію Петровичу зайнятися вивченням слов’янського минулого. Живучи у Бельгії, Юрій Петрович увесь свій вільний час від служби присвячував глибокому вивченню давньої української історії та історії слов’янства. Він використовує всі праці російською, інших слов’янських та іноземних мов з питань, що його цікавлять, замислює написання низки робіт на основі записів, що збереглися в нього, серед яких: про давню русину, про русину землю, про хату русу, про карпат гору, про русу степову , про князя Кия, про Києво-град. Якось у Брюсселі Миролюбов познайомився з художником Алі Ізенбеком, який був у роки громадянської війни командиром артилерійської батареї в Білій Армії. Якось у розмові з Ізенбеком Юрій Петрович, розповідаючи про своє захоплення давньою історією слов’янства, нарік на відсутність оригінальних джерел, що перешкоджає йому зазирнути досить глибоко у минуле українського народу. Ізенбек сказав, що в 1919 р., в розгромленій поміщицькій садибі під Харковом, він знайшов купу невеликих дощечок з видряпаними на них письменами незрозумілою, як йому здається, слов’янською мовою. Як учасник багатьох археологічних експедицій у Середній Азії, він відчув, що дощечки можуть мати історичну цінність. Тому він дощечки зібрав, і йому вдалося не лише вивезти їх під час евакуації Криму, а й зберегти. Ізенбек привів Юрія Петровича до себе додому і показав йому два шкіряні мішки, в яких зберігалися дощечки, частина яких була поламана. Миролюбов пише: Я взяв дощечки і вразився! Вони були безперечно слов’янською мовою, але якоюсь архаїчною, що навіть слів не можна було розібрати. Відразу було видно, що це багатостолітня давність. Ізенбек дозволив Миролюбову зайнятися вивченням та листуванням написаного на дощечках з умовою, що Юрій Петрович займатиметься цим у його квартирі. Після пекельних праць, що тривали з 1927 по 1936 рік, Миролюбову вдалося розібратися в дощечках, місцями зіпсованих часом, частково поламаних з відсутніми частинами, переписати написаний на них текст, розшифрувати і перекласти його на сучасну мову. У міру обробки дощечок, Миролюбов надсилав переписаний оригінальний текст і його переклад до музею в Сан-Франциско, куди були надіслані також і фотографії кількох дощечок.
У 1941 р., під час окупації Бельгії німцями, раптово помер Ізенбек. Оскільки він не мав родини та родичів, нагляд за квартирою померлого поліція доручила господареві будинку, в якому він жив. Лише за кілька тижнів після смерті Ізенбека було встановлено, що все своє майно, що складалося головним чином із картин, він заповідав Миролюбову. Прибувши на квартиру Ізенбека, Миролюбов із жахом виявив, що дощечки зникли.
Лише через 15 років після смерті Ізенбека, за посередництва А.А. Кура (генерала Куренкова) та Сергія Лісового (Парамонова) розпочато публікацію дощечок у журналі Жар-птиця. Сергій Лісовий назвав текст дощечок Велесовою книгою, на ім’я Вліса (Велеса) — язичницького божества. Хоча у Велесовій книзі міститься чимало літописних повідомлень, проте за своєю тематикою та структурою вона не є літописом. Текст дощечок розповідає про генезу древніх слов’ян, про їхню історію та міфологію, про їхні довгі поневіряння та війни, там міститься багато відомостей географічного, побутового та соціального характеру. За словами Миролюбова, замість очікуваних ним — точної хронології, опису точних подій, імен, що збігаються із суміжною епохою інших народів, династій князів… там виявилося опис подій, про які ми нічого не знали, звернення до патріотизму русів.
Влесова книга написана дивною мовою — це не давньоруська і не церковнослов’янська, а зовсім невідома мова. Текст Книги намальований літерами, що представляють суміш кирилиці, глаголиці та рунічного письма. Книга сповнена віджилих мовних форм, у ній зустрічаються слова і дуже давні, і такі, про походження яких можна лише здогадуватися. Як зміст Велесової книжки, і її мова справили на Миролюбова величезне враження. Самозабутньо працюючи над розшифровкою та перекладом тексту дощечок, він думав про здійснення давнього задуму, навіяного йому його братом Миколою, — написати фундаментальну епічну працю про життя та ратні діяння легендарного київського князя Святослава. Йому здавалося, що мова дощечок відкриває йому шлях до мови, якою говорили наприкінці язичницького періоду Русі. У 1935 р. він береться за здійснення свого задуму, аючи писати книгу мовою хоч і незнайомою, але зрозумілою сучасним людям. Свою капітальну працю, названу “Сказ про Святослава Хоробра, князя Київського” Юрій Петрович закінчив у 1947 р.
Одночасно з роботою над книгою — Сказ про Святослава хороброго, князя Київського — Юрій Петрович писав оповідання, вірші та численні статті для зарубіжної преси. Після закінчення роботи над Сказом про Святослава… — він написав ряд книг, які, як і “Сказ”, залишилися до його смерті не опублікованими.
Самовідданими зусиллями, обмежуючи себе у всьому, вдова Юрія Петровича, у якої збереглося понад 5000 сторінок літературної спадщини Миролюбова, починаючи з 1974 року, видає одну за одною написані ним книги. До першої виданої нею книги”Бабусина скриня” вона надіслала зворушливий лист покійному чоловікові. Вона пише в ньому:
Те, в чому доля тобі відмовила у житті, здається, тепер здійснюється. Ця книга є невеликою збіркою твоїх оповідань. У той момент, коли ти назавжди залишав мене, я обіцяла тобі зробити все, що в моїх силах, щоб опублікувати твої твори…